До мене в дитинстві не приходив Св.Миколай. Можливо, далися взнаки професії та погляди батьків: тато — далекобійник (все життя в дорозі), мама — член Компартії. Зрештою, особливого культу “чудес під ялинкою” теж не було. Але дитячі радощі у виді купи цукерок, цитрусових, книжечокта іграшок звісно, були.

Св.Миколай почав приходити до мене у дорослому віці. Подарунки від нього є й дотепер. І найголовніше — я не зазнала розчарувань в існуванні казки. Адже знаю - Миколай і справді жив, творив дива — то історичний факт. А нині в день Святого Миколая я маю купу святкового позитиву.

Задуматися глибше і глобальніше змусили віртуальні подруги на одному з українських форумів.

Так от. Одна молода мама з центральної України вважає, що не варто з раннього дитинства оповивати дітей обманом — Св.Миколаєм, який кладе під подушку подарунки, Дідом Морозом, який завітає пізніше. Адже рано чи пізно дитина розчарується в прагматичних реаліях і відсутності дива.Воно звичайно чудово, що діти вірять, сподіваються подарунків, тішаться «здійсненню бажань»? Але ж потім дізнаються і зрозуміють, що батьки їх обманювали. Як потім вимагати від дитини чесності і відкритості, коли дуриш її з самого початку..?

Я зауважила, що віра у казку додає дітям радості та допомагає прикрасити неповторний світ дитинства.

Ще одна мама з Західної України вважає, що чим більше в дитинстві таких казкових приємних моментів, тим краще і щасливіше воно для дитини. Ми не шукали істини і не претендуємо на відкриття нових істин у дитячій психології.

І все ж. Якби дорослі люди залишили в душі частинку віри в казку, то були б добріші; і не сварилися б через дрібниці у громадському транспорті, не проявляли б агресивну амбітність у швидкості за кермом, і не дивилися б заздрісно на жінок у дорогому хутрі.

Вони б знали, що щастя можливе на різних соціальних рівнях і ВСЬОГО можна досягти. Варто лише не втрачати віру в себе. І в казку.

Та й покласти подаруночок під подушку можна і в дорослому віці. Ніхто Миколая для дорослих не відміняв.

Вони жили 220 млн років тому (страшно звучить, але дані з “Вікіпедії”) були гігантських розмірів і мали зуби.

Природа зберегла їх і дотепер. От тільки познущалася: рот порожній та й розміри здебільшого крихітні (про океанічних або з райських островів не згадуємо). Та на щастя, збереглося головне “достоїнство” - панцир. Мовчазні і повільні черепахи зі своїм темпоритмом успішно живуть у мегаполісах.

... У моєї знайомої житомирянки черепаха мешкає у ванній. Цю ємкість віддали тварині, а сімейство користується виключно душовою кабінкою. На годинку-другу черепашку випускають погуляти в помешканні. Ця картина — черепахи в квартирі, в іншої знайомої пробудила “основний інстинкт” - у частинах тіла черепахи вона бачила... те саме, що і Фрейд би побачив. От які наслідки складної демографічної ситуації і дефіциту чоловіків!

Черепах у нашому житті більше, ніж ви думаєте. Адже якщо собаки безперешкодно бігають, птахи літають, то ці мовчазні істоти живуть у своєму тихому і мовчазному світі. За 50 метрів від автомобільної артерії. Не вірите? Ось доказ.

Кого або що ви побачили на фото? Які асоціації виникли?Ніяких? Тоді ви щаслива і самодостатня людина у цьому житті!

А може оті маленькі 15-сантиметрові створіння нащадки тих, хто мешкав тут мільйони років тому? Ех, як багато у нашому житті знаків питання...

Місто, а в ньому життєвий вир, справи і клопоти затягують чи не кожного з нас. І тоді пролітають дні, оповиті успіхами і прорахунками, радощами і невдачами. Іноді ми забуваємо календарні числа. Відтак людина стає таким собі мегаполісним механізмом. І ніколи озирнутися назад, подивитися у вікно і просто озирнутися поруч.